Сумна арифметика рейсу...

Деякі пасажири, щоб безкоштовно проїхати в приміських електричках, вдаються до всіляких хитрощів. Тож потяги перевозять значну кількість осіб, які не сплачують за проїзд. У цьому кореспондент газети переконався на власні очі під час поїздки електричкою Львів—Моршин.

Замість квитка — чек із супермаркету

На перший погляд, перевізний процес зорганізований так, що пасажир не може не заплатити за поїздку. Наприклад, на приміському вокзалі Львова на посадку до потяга можна пройти лише через турнікети, де чергові працівники воєнізованої охорони перевіряють наявність проїзного квитка. У салонах вагонів працює бригада провідників, яка продає квитки тим, у кого їх нема. Та, як мовиться, диявол прихований у деталях. Дістаю чек, який видрукував касовий апарат за купівлі товару в супермаркеті, і показую його замість квитка, проходячи через турнікет. За величезного напливу людей контролеру ніколи розглядати кожен пред’явлений документ, і він сприймає чек за проїзний квиток. Цього фактора можна було б уникнути, якби працювала електрон­на система розпізнавання квитка, яку змонтували на турнікеті. Вона за принципом, що діє у метро, пропускала лише тих пасажирів, у яких були квитки з відповідним штрих-кодом. Більше того, не випускала у місто тих, які прибули з «коротким» квитком, тобто не оплатили проїзду до кінцевої станції. Це створювало великі проблеми любителям їздити на дуринку. Та зараз чомусь ніхто не дбає про відновлення її роботи.

Безкоштовний, помножений на пільговий

Електричка на Моршин краща від тих, що експлуатуються на інших напрямках — новіша та комфортніша. Можна було сподіватися, що літнього ранку нею їхатиме чимало громадян до оздоровниць міста-курорту. Одначе у салонах вагонів — переважно заклопотані літні люди та бадьора молодь. Перші — селяни, котрі ще до сходу сонця привезли на привокзальний ринок Львова домашні продукти і, здавши їх перекупникам, поверталися назад, другі — юнаки та дівчата, що їхали відпочивати на заміське озеро. Вагони були заповненими на 80—90 %.

Поїзд зробив кілька зупинок. Кілька осіб вийшло. Те, чи мали вони квитки, не відомо. Нових пасажирів майже не було. Нарешті у наш вагон зайшло двоє провідників з квитковими апаратами. Дивлюся, чи мають квитки молоді люди, які їдуть зі Львова. Кілька з них виявилися сумлінними пасажирами — показують квитки провідникам, а решта відверто обманює. Каже, що тільки-но сіли на станції, де нема квиткової каси. Таким чином платять лише за частину шляху, уникнувши додаткової сплати за придбання квитка у потязі. Не стримавши себе, запитую у них, чи не соромно брехати. У відповідь чую зухвале звинувачення мене у наклепах та брехні. Звісно, якби у вагоні перебував патруль міліції, то молодики поводилися б стриманіше, але правоохоронці, раз пройшовши потягом, кудись щезли.

На станції Миколаїв електричка майже спорожніла. В Моршині запитую у провідниць Марії Демчишак та Мирослави Григури, скільки вони продали квитків та виручили грошей.

— 12 — безкоштовних, 19 — повних, 1 — пільговий у Марії Демчишак. Виручка становила 90 грн 50 коп. У Мирослави Григури виручка — 62 грн 5 коп. Вона продала 22 безкоштовних квитки, 1 — пільговий і 15 — повних. На зворотному шляху провідниці виручили аж… 214 грн. Поцікавився у них, на скільки гривень могло бути продано квитків на цей рейс.

— Приблизно на таку ж суму, — відповіли вони.

Отже, загалом виручка мізерна.


Мирослав Буркович, Мирослав Левський, Валентин Бердута, Наталія Кумайгородська


http://www.magistral-uz.com.ua/articles/sumna-arifmetika-rejsu.html

Новость предложена пользователем: Удалённый пользователь